Без пафосу про головне

Напередодні Всесвітнього дня письменника легендарна актриса Ада Роговцева представила нову книжку

Ні заметіль, ні колапс на дорогах столиці не завадили найщирішим шанувальниками творчості мисткині сцени і кіно прийти на зустріч із Адою Миколаївною, її друзями та колегами. Вечір і презентація книжки «Прості речі: вісім розмов з Адою Роговцевою» відбулися у майстерні «Сузір‘я» (до речі, 29 березня у Будинку кіно пройде ще одна «зустріч на біс» популярної актриси і там теж можна буде придбати її книжкову новинку).

«Прості речі: вісім розмов з Адою Роговцевою» - це вже третя автобіографічна книга Ади Миколаївни (перша була «Мій Костя», 2006 р., потім «Свідоцтво про життя», 2013 р.). Вісім інтерв‘ю з актрисою записували  впродовж двох років філолог Тетяна Терен і театрознавець Анна Липківська. Як зізналися співавтори, розмови проходили за звичай на кухні у квартирі Роговцевої за чашкою чаю чи філіжанкою кави і тривали інколи по чотири – шість годин! Це відверті діалоги про  життя, родину, близьких людей, покликання, професію і країну... До видання увійшли архівні та сучасні фотографії Ади Роговцевої, багато з яких публікуються вперше. (Фрагменти книжки, яка вийшла у видавництві «Pabulum», можна прочитати у №№ 38-39 «Дня»).

Нагадаємо, Ада Миколаївна понад 35 років працювала у Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки. Найвідоміша роль того періоду — Гелена у виставі «Варшавська мелодія» (знаменита постановка Е. Митницького), яку актриса зіграла майже 700 разів! Нині актриса гастролює з антрепризами «Варшавська мелодія-2», «Будьте як вдома», «Соломон у спідниці», а також програмою «З тими, кого люблю…» по Україні, займається волонтерством, дає благодійні вечори для бійців АТО, які захищають нашу землю на Сході. У «Сузір’ї» грає у суперпопулярній виставі «Схоже на щастя» - це іронічна і трохи сумна комедія про двох жінок, які через різні обставини вирішили втекти - Клод із будинку старих, а Марго від чоловіка і 18-річної доньки…. В театрі «Актор» мисткиня представляє публіцистичну роботу «Свідоцтво про життя» за її однойменною книжкою, де разом із колегами перед публікою постає галерея незабутніх образів - реальних людей, знаменитих і невідомих. У Київському театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра примадонну можна побачити у двох аншлагових виставах - «Вася повинен подзвонити» і новинці афіші – «Умовно звільнені». До речі, постановником усіх спектаклів, де зараз грає Ада Миколаївна, є її донька, самобутня актриса і режисер Катерина Степанкова. Як зізнається Роговцева, «Катя для мене головний порадник, редактор, коректор, менеджер, мотор і серце»…

Наприклад, Андрій КУРКОВ, письменник, автор передмови до книжки «Прості речі…» написав: « Я не уявляю, як так можна жити. Двома відкритими життями одночасно: театральним і приватним, якого наче й немає в Ади. Я б так не зміг і не захотів би. Звичайним людям такий спосіб життя прийняти важко. Але для Ади Миколаївни він є природним. У неї надто багато доброти, якою вона щедро ділиться і в театрі, і в позатеатральному житті, яке, однак, буденним назвати не можна. До неї приходили і приходять люди у справі і не зовсім у справі, – щоб наснажитися, зігрітися її добротою, поглядом її ангельських небайдужих очей, очей, які наче не тільки бачать, але й чують, відчувають кожного. Бог багато всього дав Аді Миколаївні. Але потім наче спохопився і забрав частину. Найдорожчу частину її життя. Але це її не зламало, а радше повеліло, зобов’язало жити й далі так, як вона жила досі, коли всі рідні були поруч, коли їхні голоси лунали в квартирі, коли дерева були маленькими.

Я не знаю іншої людини, яка так не вміє, наче навіть не хоче охороняти свій власний приватний світ. Я не знаю іншої людини, яка б могла так щиро, неприховано говорити зі світом про власне життя, про проблеми, про свій особистий біль. Ця книжка інтерв’ю – аж ніяк не традиційний зразок «публічності», коли герой (героїня) інтерв’ю працює на власний імідж і думає тільки про те, як його (її) слова сприйме публіка, сприймуть читачі. Прочитавши ці вісім розмов з Адою Роговцевою, я, чесно кажучи, злякався. Злякався за неї, злякався за наслідки її надмірної щирості. Я розумію, що читачі, навпаки, таку відвертість сприймуть із вдячністю, бо вони звикли приймати із вдячністю від Ади Миколаївни різні прояви її таланту, її великої любові. Тепер, коли «Прості речі» побачили світ, наче не залишилось більше таємниць, і кожен читач може, розгорнувши книжку, ввійти в багате подіями та почуттями життя великої акторки, ввійти в це життя як у музей емоцій, як у картинну галерею портретів людей, які сформували українську культуру останнього часу, як у філармонію, де звучить музика справжнього маестро»...

Вечір у майстерні «Сузір’я» можна назвати розмовою без пафосу про головне – родину, професію, країну. На гостини до Роговцевої завітали її друзі та колеги, інтерв'ю яких увійшли до книжки, зокрема, актори Світлана Орліченко, Ахтем Сеїтаблаєв, Лариса Руснак, Катерина Степанкова, театрознавець Анна Липківська і філолог Тетяна Терен (співавторки книжки «Прості речі…», яку умовно можна розділити на два розділи – про особисте і про професію). Кожен розказував щось своє про спільну творчу працю з Адою Миколаївною. Лунала висока поезія (класиків і сучасників), а також щирі вірші, які написала сама Роговцева. Глядачі побачили уривки з вистав «Схоже на щастя», «Умовно звільнені», «Свідоцтво про життя» і «Будьте, як вдома».

           

«ЯК НАРОДНА АРТИСТКА РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ СТАЛА УКРАЇНСЬКОЮ НАЦІОНАЛІСТКОЮ»

Тетяна ТЕРЕН, співавтор книжки «Прості речі: вісім розмов з Адою Роговцевою»:

- Усе почалося з літератури. Десять років тому, звичайно, я вже знала її ім’я, усвідомлювала, що це частина історії нашого театру й кінематографа, пам’ятала, як захоплено промовляли її прізвище батьки й дідусь із бабусею, стежила за її присутністю на першому Майдані, але при цьому — не бачила жодного фільму й вистави за її участю!

На вечорі в Харківській філармонії Ада Роговцева із донькою Катериною Степанковою читали вірші — Мандельштама, Чичибабіна, Ахматової, Цвєтаєвої, Костенко і, що й стало моїм найбільшим потрясінням, — Лесі Українки. Сама Роговцева, розповідаючи про інших великих акторів, часто говорить, що вони прийшли в цей світ, щоб оживити своїм голосом твори того чи іншого поета-класика, і з цієї позиції її знайомство з творчістю Лариси Косач-Квітки, зіграна нею роль у виставі «Сподіватися», записані її голосом вірші й драми в «Театрі перед мікрофоном» і виконувані майже на кожному творчому вечорі улюблені тексти — так само не випадковість: ніхто й ніколи не читав так Лесю Українку. Тоді ж у Харкові Роговцева вперше розповіла, що після книжки про чоловіка Костянтина Степанкова «Мій Костя» вона взялася за написання мемуарів. Прочитані нею кілька фрагментів про таких дорогих їй «Червону», «Чорну» і «Білу» бабусь вказували, що перед нами не просто шматки зі спогадів відомої акторки, а література — з дуже добрим відчуттям мови і стилю. Саме після того вечора я запропонувала Роговцевій перекласти фрагменти її майбутньої книжки українською й надрукувати їх у журналі.

З часом я дізнаюся, як легко ця сім’я впускає у своє життя нових людей, але тоді мене здивувало, що Ада Миколаївна відразу ж погодилася, сказавши: «Приїжджайте наступного тижня до Києва, я віддам вам усі свої папери»…

Мине п’ять років, які стануть для Ади Роговцевої періодом найстрашніших утрат, доки з’явиться друком її гранично щире «Свідоцтво про життя». І ось тепер, знову через п’ять років, ми пропонуємо їй пригадати і підсумувати все нею пережите й осмислене, але тепер у форматі інтерв’ю, й Ада Миколаївна так само легко погоджується, виставляючи єдину умову: «Ви маєте запитати мене, як народна артистка Радянського Союзу стала українською націоналісткою». Це запитання прозвучить наприкінці, а до того ми згадаємо людей, яких вона любила, відтворимо в пам’яті місця, в яких вона почувалася щасливою, спробуємо збагнути її життєву філософію і все одно щоразу повертатимемося до літератури, яка, на переконання Ади Роговцевої, як і театр, і кіно, і будь-яке справжнє мистецтво, завжди має оповідати нам про найпростіші й найбуденніші речі нашого життя: народження, смерть, відданість, провину і вдячність…

 

«ДЛЯ МЕНЕ РОГОВЦЕВА БУЛА ЗАВЖДИ

Анна ЛИПКІВСЬКАспівавтор книжки «Прості речі: вісім розмов з Адою Роговцевою»:

…Хоч убийте — не пам’ятаю, коли вперше побачила Роговцеву на сцені. Думаю, у «Пічці на колесі» — такій собі ліричній комедії у стилі «сільського примітиву», де вона грала дружину і матір кільканадцяти дітей. А по-справжньому все почалося з «Вишневого саду» — нас, абітурієнтів, повели на виставу ввечері, а наступного ранку ми писали рецензію. Пам’ятаю лише, що тоді порівняла її Раневську зі згаданим в іншій п’єсі Чехова — «Три сестри» — «дорогоцінним роялем, який замкнено, і ключ загублено». Потім був «Пер Ґюнт» у філармонії. Роман Кофман диригував, Рушковський грав Пера Ґюнта, Досенко та Філімонов — купу інших (досі бринить у вухах філімоновське уїдливе: «Самим собою будь дово-о-о-о-о-олен, тролль!»), а Роговцева — всіх жіночих персонажів, і головний захват був від того, як вона спритно гасала сценою на височезних шпильках і співала пісню Сольвейґ: «Зима пройдет, и весна промелькнет… И ты ко мне вернешься…» І вже зовсім по-справжньому я побачила Роговцеву в «Філумені Мартурано». Другий курс. Курсова робота — «Актор в одній ролі». Дивилася виставу разів зо п’ять. 27 листопада 1985-го стався той щасливий день, про який знають усі актори, — коли весь багатотисячний «пазл», аж до найменшого клаптика, раптом сходиться. День, коли звичайна репертуарна вистава (яким чином? а просто так розташувалися зірки!) стає справжнім дивом. Тоді написалося не лише про Роговцеву, а й про їхній дует із Рушковським. Наступна «реперна точка» — «Священні чудовиська». 1987 рік. Тоді приголомшило невпізнавання з гальорки у ламкій, манірно-примхливій істоті з підкреслено опущеними куточками губ на вибіленому обличчі — Роговцевої. І раптом — упізнавання: її, її усмішки, її ямочок на щоках, її сяючих очей, її здійнятих рук, за якими струміли напівпрозорі крила невагомої чорної тканини… На п’ятому курсі ми майже півроку були на практиці в Російській драмі й практично не вилазили звідти. Семен Михайлович Грін — зразковий завліт старої школи — давав нам якісь завдання, ми сиділи на репетиціях, і якось на «Священних чудовиськах» Ніна Шаролапова навіть прогнала нас з-за лаштунків — і правильно зробила: в такому ракурсі вистава виглядала «ніякою», бо, очевидно, вся її енергія була скерована в зал….

Я ніколи не наважувалася наблизитися до Роговцевої. Лише передавала їй свої статті. Власне, так воно і тепер триває. Обійняти, перехрестити, лишити захоплений дарчий напис на книзі — все це йде від неї. А я — слухаю, перепитую, записую… І щоразу хвилююся, мов першокласниця. Так не має бути між критиком та актрисою — але так є. Може, тому, що Роговцева — не просто і не лише актриса. Вона і не розуміє, ким і чим вона є для всіх нас. Для України. А може, навпаки, якраз розуміє?        

На згадку про зустріч гості вечора несли додому книжку «Прості речі…» і  автограф від легендарної актриси.

Тетяна ПОЛІЩУК, «День». Фото Руслана КАНЮКИ, «День»
03/03/2018
Газета ”День” від 3 березня 2018 року