«Безіменна зірка»: реінкарнація

У «Сузір’ї» відбулася прем’єра за відомою п’єсою Міхайя Себастіана

За назвою «І Небо, і Земля» ховається стара добра «Безіменна зірка» Міхайя Себастіана. Глядачі категорії «25+» (а вони переважають у будь-якому театрі, надто такому респектабельному, як «Сузір’я») вже на рефлекторному рівні знають про «Безіменну зірку», як їм здається, все — завдяки однойменній культовій телестрічці Михайла Козакова з романтичним дуетом Анастасії Вертінської та Ігоря Костолевського.

Тож будь-який режисер чи актор, беручись за цей матеріал, має добре зважити на стереотип, вкорінений у свідомості публіки, і бути готовим до невідворотних порівнянь.

...Зрозуміло, чому акторка Юлія Волчкова вибрала для свого режисерського дебюту саме «Безіменну» — стильна, «бенефісна» роль Мони написана ніби навмисне для неї. Та й не така в пані Юлії натура, аби лякатися порівнянь та стереотипів.

Але все одно муляло запитання: як воно буде? Чи не занадто схоже?

В результаті вийшло і схоже, і ні.

Схоже, зрозуміло, — самою історією, самим образом Мони, вишуканої, дещо претензійної, екзотичної «білої ворони» серед доволі «бляклого» (передусім — візуально) оточення. Додаткова, цілковито ексклюзивна «фішка» цього образу — спеціально розроблений парфумером Богданом Зубченком (BZ Parfums) авторський аромат «Мона», який, за програмкою, «став частиною драматургії вистави».

А несхоже — тому, що (можливо, інтуїтивно) був обраний правильний хід: запросити вправних, розумних акторів — і максимально абстрагуватися від фільму. Вирішити для себе одразу ж, що існує лише п’єса, яку треба просто уважно прочитати і гідно представити на кону. Не претендуючи на «режисерську концепцію», не вигадуючи карколомних прийомів там, де їх, власне, і не треба.

І прочитали, і представили (щоправда, у мінімізованому варіанті — на чотирьох, позбувшись колоритних, але зайвих для формату персонажів — начальника вокзалу, учителя музики, учениці та ін.). Чесно та щиро. Нікого не копіюючи. Так, як уміють, і настільки, наскільки відчувають самі.

У хорошій акторській компанії — а крім Волчкової, це Світлана Штанько, Вадим Полікарпов та Ярослав Ігнатенко.

Найвлучніші режисерсько-виконавські рішення тут стосуються двох персонажів. Насамперед, це мадемуазель Куку (С. Штанько), якій надано ще й функцію «від автора», від чого виникає і більший об’єм, і незайве відсторонення. «Ви... ви були красиві?» — запитує її Мона-Волчкова. І та знімає свого немодного, старечого капелюха — а під ним... золоті кучері. Прийом елементарний, але спрацьовує неодмінно, бо стає ясно: була. Може, ще зовсім нещодавно. І навіть зараз. Але — десь дуже глибоко, приховано. Тож Мона вдивляється в неї, мовби у дзеркало, в якому — її власне можливе майбутнє.

Ну, і, звісно ж, Марін Мірою (Я. Ігнатенко) — тут він, точнісінько як у автора, бідно вдягнений, погано виголений провінційний учитель. Невисокий на зріст, в окулярах, у піджаку, на пару розмірів більшому, ніж треба, і (найточніша деталь!) з ременем від потертої сумки, пропущеним через плече під піджаком. Останнє — явно не від хорошого життя: напевно, бешкетники-учні не слухаються, дражняться і намагаються зірвати сумку в якомусь провулку, коли той чимчикує зі школи додому...

...Ну чому, чому Вертінська не залишилася з красенем Костолевським?! — щоразу дивувалися радянські телеглядачки. Звісно, з таким кожна б залишилася, навіть черга стояла б. А ти спробуй, залишися з оцим тихим, непоказним «ботаном»!

Тут потрібне хіба що невеличке зауваження: через «купюри» в тексті роман Мони та Маріна розвивається дуже стрімко, з «пропусками», а від того — дещо втрачається переконливість.

Проте далі — все як у житті: за коротким епізодом неминучі довгі з’ясовування стосунків, розмірковування, вагання, зрештою — важкий вибір, що його так не хочеться робити...

Хоча, власне, тут за Мону його робить Гріг (В. Полікарпов) — людина, яку не прошибити нічим, позбавлена симпатії, а відтак — і сумнівів.

А в «сухому залишку» — туга за тим, що не просто не здійснилося, а НЕ могло здійснитися. За жодних обставин.

...1942 року на узбіччі Другої світової війни, в Бухаресті, 35-річний Міхай Себастіан (а насправді — Йосіф Гехтер; за три роки він загине під колесами вантажівки) написав добру та сумну казку про те, що «жодна зірка ніколи не відхиляється від свого шляху».

Але ми все одно продовжуємо вдивлятися в небо. Навіть якщо зірки на ньому — лише вогники лазерного ліхтарика з кишені провінційного невдахи.

Наступний показ вистави відбудеться 1 травня.

Катерина МУРОМЦЕВА
20/04/2018
Газета ”День” №70-71, (2018)