Одна любов і «Три товариші», або Життя після війни

Національний театр ім. І. Франка вперше звернувся до творчості Еріха Марія Ремарка (1898—1970)

Найгучніша варшавська прем’єра цього сезону «Матінка Кураж та її діти» за Б. Брехтом режисера Міхала Зарака у Театрі Narodоwy і нова вистава франківців «Три товариша» за Е. М. Ремарком у постановці Ю. Одинокого вмотовують глядача у матрицю журби воєнного та повоєнного життя.

Його головні риси — духовне збентеження, фантомні болі, зневіра у сенсах, ідеалах і страх. Страх незламний, підсвідомий, принизливий і такий сильний, що виживший під бомбуванням воїн падає під стіл, як в окоп, від пострілів феєрверка. Митці усього світу, волаючи про жахіття війни, закликають людство зупинити всі можливі її прояви, які стають очевиднішими щодня.

Життя після війни дуже швидко перероджується у життя перед війною. Здається, людство вчиться виключно на кошмарах війни. Справді, людське життя стає ціннішим. Але війна, нахабно претендуючи на роль локомотива науково-технічного прогресу, примушує мир вдосконалювати її.

Вона лукаво нашіптує: хто думає про наслідки — той не герой.

Три товариші Роберт Локамп (Євген Нищук), Отто Кестер (Андрій  Романій), Готфрід Ленц (Олександр Печериця) шукають спокою передбачуваного існування в повоєнному хаосі. Спільна робота в автомобільній майстерні єднає їх абсолютом дружби.

В металі вона втілюється у відреставрованому кадилаку, швидкісні характеристики якого вони доводять до рівня гоночних машин. Цього четвертого друга, якого вони нарікають Карлом (до речі, в польській «Матінці Кураж» теж автомобіль-кадилак — стає центральним предметом-символом), прийдеться продати, так само як майстерню, аби вижити на дикім полі мирного життя. Одного з друзів вб’є нацистський молодчик, який війни не нюхав, але до неї закликає. Друзі вистежать його і без суду, за законом справедливості, пристрелять.

Головна тема роману — доля загубленого покоління акцентує парадокс: а чи бувають покоління іншими і чи тільки час і обставини в цьому винні? «Краще вмерти коли хочеться жити, ніж жити коли хочеться вмерти». Брехтівське: «Війна продовжуватиметься доти, доки на ній зароблятимуть» звучить цілком співзвучно.

Головна тема вистави — смерть живе любов’ю. Бо як тебе ніхто не любив, то і смерті не помітять. Як ти не любив, то й не жив або просто жив мертвим. А як любив, то й похований можеш жити. «Життя без кохання, що покійник у відпустці». Папа Римський Іоанн Павло ІІ говорив, що люди створили цілу цивілізацію смерті — аборти, алкоголізм, наркотики, суїциди, автоназія. Практично на краю, за крок до самознищення, життя Роберта набуває сенсу, коли він зустрічає любов смертельно хворої смиренно-мудрої Патріції (Анжеліка Савченко).

Євген Нищук і Анжеліка Савченко наповнюють доволі просту історію кохання цнотливою і водночас гострою сексуальністю. Радість спільного льоту, трагедія безсилля, розчавленність безоднею горя прожиті акторами вражають особистісною причетністю. Переповнює відчуття існування акторів і глядачів єдиним серцем. Яскраві образи створені Л. Смородіною, А. Тимошенком, О. Стальчуком,. О. Хохлаткіною, В. Башею, Т. Жирком, В. Ніколаєнко, І. Дорошенко складають груповий портрет журби у скромній рамці оптимізму. Усі прагнуть уникнути страждань, але ніхто не здатен жити без них. Усі приречені усе життя доводити себе.

Визнанні режисер Ю. Одинокий та сценограф А. Александрович-Дочевський вибудовують зоровий образ зв’язку станів. Над сценою завмерлі у пташиному польоті три автівки, які дружньо підморгують фарами на підтримку своїм людським братам. Металеві барна стійка, ліжко, ресторанні меблі з’являються і зникають зі сцени з грохотом гусениць панцерників. Як фактор історичної виразності на заднику паща коридору між часами і світами.

На початку і у фіналі всі актори зібрані у щільний букет у центрі сцени, роблять крок. Один крок. Як часто він виявляється вирішальним, про що ми майже ніколи не замислюємося. Потім усі біжать до авансцени і розбирають викладене на ній взуття. Дівчинка, яка застигла над глобусом починає гратися ним, бо він виявляється гумовим м’ячем. У фіналі з куліс взуттям закидають усю сцену.

Нещодавно у Москві відомий вільнодумством перформер Андрій Кузькін отримав Премію ім. В. Кандинського за кілька робіт, серед яких потрясаюча інсталяція зроблена у засніженому лісі з гумових чоботів, босоніжок і шпильок, черевиків і кросівок, стоптаних капців і дитячого взуття, яке не знадобилось.

Життя по якому ми ходимо таке крихке і так дивно влаштоване, що не може закінчитися просто так. Крок до любові, крок до дружби, крок на зустріч собі. Ще один крок. Крок натхнення чуттєвою безмежністю театру. Роздумливий крок франківців.

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ, народний артист України