Про стрес актриси

Після довгої перерви корифей Національного театру ім. Лесі Українки Лариса Кадочнікова запросила на бенефісну виставу

Прогрес у мистецтві — винахід диктаторських режимів. Оспівування і вихваляння монстрів проголошується кращим за все створене до того. Насправді «маленькі голландці» такі ж самоцінні, як великі сюрреалісти, бахівська безкінечність ніяк не принижує вівальдієвської простоти, «Московіада» Андруховича рідниться, але ніяк не конкурує з «Одісеєю» Гомера...

А от, щодо стресу, то він якраз часто-густо сприяє прогресу. Життя багатьох митців — суцільний стрес. Ті, хто вміють його опанувати, стають потужнішими. Чим сильніше на стрес реагує серце, тим більш альтруїстичною стає людина, яка його пережила.

Бенефісна вистава корифея Національного театру російської драми ім. Лесі Українки Лариси Кадочникової «Актрисі завжди вісімнадцять...», певен, як для неї, так і для її чисельних прихильників, стрес радісний, яскравий, незабутній.

Шість планів прозорих куліс, вишиковані по центральній вісі «Нової сцени», створюють коридор безкінечності театру. З його глибини, крізь біле марево, проглядається фігура юнака, який з широко розставленими ногами ніби вріс у палубу корабля мистецтва. В енергійному ритмі світлових пауз фігура наближається до авансцени, її контур виразнішає, ноти жіночності у голосі вияскравлюються. І от за останньою вуаллю ми впізнаємо улюблену актрису, яка у бійцівській позі виголошує ніжно і пронизливо чеховське «Надо жить!» з вистави «Насмешливое мое счастье», яка 30 років не сходить зі сцени Російської драми.

Ще одне затемнення — і перед нами актриса, яка повзе по підлозі до інвалідного візка і поки Піту — її, Сари Бернар, секретар, опановує стрес від побаченого, вона пружно підводиться і починає капризувати, як годиться примадонні. Насправді починається сповідь, надмірну відвертість якої треба часом маскувати показною забудькуватістю, найболючіші спогади розігрувати, як водевільні сценки, словом, прискіпливо дивитися очима у власну душу.

Стрес пригадування і самосуду, як і інші форми стресу, додає енергії тілу, стимулює мозок, зіниці розширюються, аби пропустити більше світла, слух загострюється. Якщо стрес не загрожує безпосередньо тілу, мозок переключається на реакцію прагнення до цілі. Ці висновки лікарів ніби зроблені з дослідження життя Лариси Кадочникової.

Дочка зірки радянського кіно Ніни Алісової самотужки і таємно вступає до Всеросійського державного інституту кінематографії (ВДІК). Уже під час навчання отримує пропозиції зніматися в кіно, але відмовляється заради навчання. Супермодний художник Ілля Глазунов закохується у Ларису до нестями, але не готовий піти зі своєї сім’ї. У центрі Москви перед нею стає на коліна Сергій Параджанов і вмовляє зніматися у фільмі «Чорний птах з білою ознакою». На зйомках вона закохується в Юрія Ільєнка, стає його дружиною і заради нього йде з московського «Современника». Чоловік багато знімає Кадочникову, але якогось дня кидає щось про втому від її великих очей...

Для Лариси Кадочникової в театрі і кіно починається епоха гіркої постправди. Виручає актрису стрес. Безмежність зору її бездонних очей вихоплює дивні поєднання всього і чогось. Пензель емоцій, олівець сенсів переносять на площини картин усвідомлення незбагненності буття. Маючи все можливе визнання у Театрі ім. Лесі Українки, вона без будь-яких підтекстів закохується в його директора Михайла Саранчука, який за якимось вигаданим підтекстом доволі швидко після одруження мав піти з театру. Але натомість знаходить своє високослужіння на все життя. Воно полягало в дієвому обожнюванні своєї коханої...

Її малюнки і картини стали відомими крім України ще в дев’яти країнах світу. Певен, що не тільки на всі вистави, які грала в театрі «Сузір’я», він приходив і йшов із них з Ларисою Валентинівною. Через рік після його відходу в інший світ Кадочникова зробила виставку колажів у Музеї західноєвропейського мистецтва. Це був не просто новий формат натхнення. Через тепло речей, яких торкалися дорогі їй люди, фотографії, вирізки з журналів, диханням сухих квітів вона зізнавалася в стражданнях і запевняла в силі своєї любові. Так, як робила своєю п’єсою, присвяченою Жорж Санд, так як робить це роллю Сари Бернар.

Народний артист України Давид Бабаєв своєю режисурою ще раз наголошує: «Закон творчості — простота». Позбуваючись надмірності підтекстів, проголошує: «Життя театром позбавляє земного тяжіння, проблеми віддаляються, хвороби зникають, віку просто нема».

Хтось хизується багатством років. Кадочникова безжалісно його позбувається. Французи кажуть: «Якщо жінка здатна назвати свій вік, вона може зрадити батьківщину». Наша героїня — патріот беззаперечний в цьому і в широкому сенсі. Фойє театру прикрашають фотографії колажів, присвячених героям роману життя актриси. Її блакитні очі, золоті колоски, соковите листя виспівують сонячним хоралом українства.

Особисті стосунки Сари Бернар і її юного біографа Жоржа Піту в талановитому акторському виконанні й надрольовому чоловічому захопленні Юрія Кухаренка поступаються безжалісному, іронічному, суворому і поблажливому самосуду жінки, актриси, зірки і громадянина.

Музичний простір, створений композитором Олександром Шимком, додає легкості емоційній атмосфері, а сценографія Ігоря Несміянова окрилює простір сцени. Прозорі куліси ніби перелітають з античного театру в театр класицистичний, стають лабіринтом, колонадою, стіною. У фіналі казково відкривають дзеркальну стіну, в центрі якої серед відображення захоплених облич глядачів випромінює талант жінка, якій завжди вісімнадцять.

Наступний показ вистави відбудеться 26 березня.

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ, народний артист України, професор
23/03/2018
Газета ”День” №51-52, (2018)