Шкарпетки на... «Книжковому Арсеналі»

Кілька думок, навіяні цьогорічним форумом

Неспішний людський потік до «Мистецького Арсеналу» видався мені якоюсь урочистою акцією. Магнетизм тихого і мажорного гомону, просвітлені обличчя, сяйво очей притягували, заворожували. Аж доки один водій із потоку онімілих машин закричав: «За чим черга?» Якийсь забутий рефлекс погнав мене шукати її хвіст. І я стояв би в цій піднесеній спільноті з радістю, спілкувався й обмінювався б телефонами, якби не зрозумів, що запізнююся на представлення власної книжки, назва якої дуже пасує до тих, кого зібрав «Книжковий Арсенал», — «Самосвітне Сузір’я».

Справді, зірками рівної яскравості у цьому святі аристократизму стали й ті, хто вистоював години, платив за вхід 70 грн і купував, купував, купував книжки, і ті, хто в миттєвостях закоханості залишав на них свої автографи.

Мені пригадалися нічні вартування у чергах за передплатними виданнями. До «Бібліотеки фантастики» додавалися Лу Сінь та Алоїс Ірасек. Ми з батьком заприсяглися читати все, наївно гадаючи, що в такому комплекті є якась глибока ідея. Не можу сказати, що дотримав тієї обітниці. Хоча здобув уявлення про провідних митців пролетарської культури і незабутню насолоду від мрійної невагомості.

Людей, котрі, аби купити книжки, збирали макулатуру, стояли ночами в чергах, у ті часи називали «бібліофілами»; нині один із потужних каналів назвав передачу для читаючої громади «Букоголіки».

Дуже сподіваюсь, що ця назва прийшла винахідникам виключно із читацького похмілля.

Уже доволі довго друкованій книжці пророкують загибель у дуелі з інтернетом. Справді, «електронне» читання дешевше, робити нотатки простіше, зберігати комфортніше, і все ж таки щось не так. Це мені довго муляло, я ніяк не міг сформулювати суть різниці, і нарешті журнальним словом прийшла відповідь. За науковими дослідженнями, під час читання друкованого тексту помітно більший вплив має емоційна складова сприйняття, а під час електронного — раціональна.

Пригадалася мені «Спроба філософського аналізу «Шевченків міф України» Оксани Забужко. Ставлячи феномен Т. Шевченка у ряд письменників — творців національно-консолідуючого міфу, автор пропонує глибоке осмислення місії літератора. Так «бідолашна, розчленована, не присутня в жодному протоколі як єдність шляхетна Італія породила свого Данте». «Іспанські мислителі брали «Дон Кіхота» за провідний пункт своєї філософії національної ідеї». «Гамлет» Шекспіра пробудив англійську націю до історичної дії, надавши назавжди їй королівського звучання».

Для фаустівської людини Гете — «застава душі задля того, аби певний час володіти скарбами, всією владою світу, — угода... вельми спокуслива для німця за самою його натурою», — стверджує І. Еккерман.

Якось із академіком Олегом Кришталем, який неодноразово висувався на Нобелівську премію, ми завели мову про запахи. Його наукове спостереження про невідворотність запаху старості (таке небезпечне для парфумерної промисловості) і мамина репліка про зловживання її продукцією: «Найкращий запах — запах чистої шкіри», — без огляду на проблеми підшлункової залози (активна реакція на запахи зазвичай свідчить саме про них), я усвідомив, що свіжа, щойно видрукувана книжка має для мене один із найулюбленіших запахів.

Ще в теплому числі «Всесвіту» натрапляю на п’єсу бельгійця Т. Дебру «Книжконюх». Читаю: «А я одну-дві години на день навчатиму вас винюхувати книжки. Згода? Ось побачите — це щось неймовірне! Не знайдеться у світі двох книжок, які пахли б однаково. Хоч як було це дивно, проте все ж існує тісний зв’язок між змістом книжки та її запахом. І почнемо ми з Шекспіра. Він — найпростіший. Бо тхне. Тхне кров’ю та солоним потом влади. Потом убивць. Ричард, цей невтомний постачальник трупів, пітніє над тілом леді Анни, вдови, гасячи своїм сіменем свічки, розставлені удовж трупа...»

Цей рій спогадів, думок, вражень закляк, коли, щойно добіг кінця час моєї автографічної сесії, я мав поступитися місцем Р. Кофману — всесвітньо визнаному диригенту-інтерпретатору, до якого студентом театрального інституту я приходив, аби з консерваторськими хлопцями «скомстролять», як тоді казали, міський капусник. Відкриваю навмання подаровану книжку його поезій, читаю в голос:

«Я жду уже который год,

полнея и худея,

я жду, когда она придет,

когда придет идея».

Підходить А. Мухарський і дарує на добру згадку про роботу в театрі «Сузір’я» книжку «Національна ідея модернової України». Він міг написати бестселер про свої шлюбно-розлучні ходіння, але зібрав книжку інтерв’ю на теми, які його хвилюють: від Ю. Андруховича «Нам випав особливо важкий жереб — борсатися у вкрай несприятливих асиміляційних водах із повністю зав’язаними руками й ногами проти найпотужнішої з усіх імперських течій»; від О. Арестовича «У націоналістичного проекту немає образу майбутнього. Тобто в протистоянні з іншими проектами вони не пред’являють той продукт, якого від них чекають. Я про це постійно кажу, то мене частина націоналістів чує, а частина говорить мені, що я російський шпигун».

Яскраву, що пахне й світиться добром, подарував моїм онучкам В. Микитенко. За мотивами його «1000 добрих справ» знято мультфільм. Щоб він пішов у прокат, на який уже є кілька замовлень із закордону, потрібно ще трохи, проте навряд чи він назбирає стільки з продажу книжки.

Одним словом, небезпечно завантажившись книжками і вже стоячи у чергу до виходу, я отетерів, коли побачив хлопця з дівчинкою, котрі доволі жваво торгували шкарпетками. Три пари — за ціною двохтомника класики. Та ось що цікаво: у парі однієї кольорової домінанти дві шкарпетки з абсолютно різними малюнками. Уранці вдягнув, походив собі по хаті — не шкутильгаю. Задумався, про що цей знак у космічній безодні думок, емоцій, першовідкриттів, і збагнув: це перегук із минулого століття.

Скандальність і дилетантизм на початку минулого століття, так само як і сьогодні, ставлять під сумнів те, що є причетним до позачасової авторитетності.

Малевич був малоосвіченим, але який скандал зчинив простим «Чорним квадратом», ще й прокричав на увесь світ: «Я відкрив безодню, за мною, авіатори».

Аромат мистецького пошуку, ризику, фантазій нарешті відчула й держава, вперше за всі роки незалежності створивши Український культурний фонд, який має забезпечити відбір якісних мистецьких проектів і надати їм фінансове забезпечення. Тож до наступної черги — до арсеналу творчих перемог.

 

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ, народний артист України

21/06/2018
Газета ”День” №109, (2018)