Театральна мініатюра

«Сузір’я» подарувало вечір із... Чеховим

 

Часом трапляється, що велика вистава на п’ять актів у великому театрі з пишними декораціями залишає душу глядача порожньою. Хіба розважить трохи. А невелика історія трьох осіб, у невеликому залі й без сцени, торкнеться серця і розуму, стисне душу, «поверне очі зіницями всередину», як казав шекспірівський Гамлет, і не відпустить тебе довго-довго...

Йдеться про виставу «Вогні» за А. Чеховим, яка народилася у Львові, та виявилась там небажаною дитиною, хоча з успіхом була показана а Міжнародному фестивалі в Мєлєхово, а нині ця «сирота» оселилася в Києві, у майстерні театрального мистецтва «Сузір’я». Автор вистави, режисер Національного театру ім. М. Заньковецької, народна артистка України Алла Григорівна Бабенко давно працює з прозою Антона Павловича. Її сценічні мініатюри «Дама з собачкою», «Вітрогонка», «Розповідь невідомого» та чимало інших пронизливі й вишукані, торкаються найтонших струн душі. Вони мають успіх у культурного глядача і захоплене визнання на щорічному Чеховському фестивалі в Мєлєхово під Москвою.

Алла Бабенко — людина осіннього віку, але мислить потужно і модерно, насичено й глибоко. «Вогні» за побіжного читання — банальна історія про любовну пригоду нудьгуючого інженера, котрий заїхав по дорозі на курорт до рідного містечка, зустрів невдало заміжню жінку, колись своє перше кохання, звабив її на ніч у готелі, потім утік, а згодом просив пробачення, і був пробачений... Режисер Бабенко вичитала в цій повісті притчу про совість та покаяння, віру і зневіру, марноту життя і надію на майбутнє. І то все — в людині.

Актори Тарас Жирко, Олександра Люта і Юрій Чеков існують у цьому простенькому сюжеті поліфонічно — то насичуючи окремі миті життям глибокої психологічної правди, то тут-таки переповідаючи вголос потаємні думки героїв. Чоловіки часом підглядають у рукопис автора, звіряються з ним, уточнюють текст або підказують дію, наповзають словом на слово, проживаючи внутрішній стан людини й водночас передаючи його умовними деталями. У цій віртуозній грі мають вагу найдрібніші рухи — доторки і повороти, руки, пальці, жести, міміка. Увиразнена цнотливість шалу кохання — лише розв’язана краватка, лише вийняті із зачіски шпильки і поворот пари спиною до глядачів. Це так вражає в наш занадто відвертий час.

У фіналі Тарас Жирко та Юрій Чеков звертаються до нас з монологом-сповіддю. Крупним планом. Очі в очі! У кожного своя правда. Свій погляд на світ та життя. Спільне — совість. Щирість, відвертість акторів та персонажів, режисера і письменника — гранична. Ми й забули, що так можна, що так треба говорити зі світом. Хоча б із самим собою. Читайте Чехова!

Валентина ЗАБОЛОТНА