«Ворог народу» – лікар

Роздуми, навіяні прем’єрою у Національному театрі імені Лесі Українки

Мова не йтиметься про «Справу лікарів», яку інспірував диктаторський режим Сталіна проти «лікарів-терористів», хоча професія її героїв, як і героя п’єси Г. Ібсена «Ворог народу», обрана не випадково. Написана одразу після провалу п’єси «Привиди», вона додала енергії роздумам драматурга над споконвічним протистоянням брехні й правди.+

На зміну нещодавньому сплеску популярності соціально-побутової драматургії О. Островського («Доходное место» в Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки, «Право на любов» у Київському академічному Молодому театрі, «Ліс» у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка, «Без вини винні» в Київському академічному театрі юного глядача на Липках та «Бесприданница. Версия» в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра) настав час соціально-політичних роздумів Г. Ібсена. У драмах, сюжетні лінії яких зосереджені на сімейних стосунках («Ляльковий дім», «Нора», «Качка»), йдеться про сім’ю як модель організації суспільства. Думку Конфуція: «Закон сім’ї — понад закон держави» — норвезький класик світової літератури піддає випробуванню доказами руйнівної сили брехні, яка стає особливо небезпечною, коли її ініціаторами виступають жінки, більше того — жінки-матері. «Ляльковий дім» у Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки та в Київському академічному театрі юного глядача на Липках, «Примари» в Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» та «Гедда Габлер» у Київському експериментальному театрі «Золоті Ворота» якщо не виправдовують гріхів героїнь, то домагаються поблажливості з огляду на жорстокість життєвих обставин.

Доктор Стокман відкриває лікувальні властивості води його рідного містечка. Разом із братом-бургомістром закликає вкладати гроші у розбудову курорту. Однак коли він встановлює, що каналізаційні стоки перетворюють цілющі джерела на отруту, постає питання про необхідність будівництва нового водогону, а отже — про великі додаткові витрати. Окрім цього, розголошення правдивої інформації про реальний стан справ загрожує закриттям водолікарні на декілька років, а значить — відсутністю курортників, які є надійним гарантом добробуту практично усіх городян. Так обов’язок та сумління лікаря роблять його ворогом народу.

Ця, на перший погляд, простенька історія завдяки гострій фразі, промовистості символів стає неосяжним простором для роздумів про власну і колективну ідентичності. Збори, референдуми, демонстрації та інші прояви думки народу, як виявляється, легко організувати, потрібні гасла та ідеї — не складно нав’язати. Та чи безмежні права більшості?

Філософ Гастон Башляр вважав найбільш материнською з усіх смертей смерть від води. Невипадково у п’єсі йдеться про смертельну небезпеку від життєдайної води.

Драматург надає силу голосу крові. Два рідні брати, один з яких заприсягнувся слугувати громаді, другий дав клятву рятувати людину, стають на братовбивчий шлях.

Маніпулювання громадською думкою виявляється легким здобутком газетярів-фарисеїв, які згуртовують аудиторію глухотою і сліпотою до суті проблем. Дійшовши висновку, що більшості завжди зручніше помилятися, вигнаний громадою, підтриманий лише дружиною, дочкою та єдиним другом, Стокманн проголошує: «Найсильніша людина на світі — найсамотніша». Можна наводити ще багато прикладів того, як текст збагачується і загальнозрозумілими, і зовсім не очікуваними алюзіями. Саме така робота над літературним матеріалом нині є однією з центральних домінант сучасного театрального стилю литовського театру. Але не тільки з огляду на це запрошення відомого режисера Й. Вайткуса на постановку в Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки є невипадковим.

Звичайно, важливе і те, що він очолює Російський драматичний Литовський театр. Обидва театри демонструють серйозну увагу до проблеми самоідентифікації не тільки завдяки мові, приділяючи велику увагу інтертекстуальності, яка через омовлене, але невербалізоване, формує простір культури, культурну прописку.

Крім того, обраний матеріал продовжує дослідження долі особистості в часи історичних випробувань, заявлені виставами «Дон Кіхот 1954», «105 сторінка про любов». Постановнику вдалося тактовно налаштувати глядача на роздуми про нашу найновітнішу історію. Саме на роздуми, а не на зіткнення позицій. І свідчення тому — розумна тиша в залі, а не оплески, що лунають на підтримку протилежних думок.

Можливо, прийом монологізації характеру стосунків дійових осіб, розділених на дві групи — сталевих у логіці, діях, інтонаціях Петера Стокманна (Юрій Гребельник) та романтичних, емоційних до хрипоти Томаса Стокманна (Олександр Кобзарь), — мав надати різнодум’ю революційної ясності й наснаги. Та емоційна напруга, притаманна стилю Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки, зазвичай має багатшу палітру виражальних засобів. З кожною виставою вона все яскравіше доповнює графічну чіткість режисерського малюнку.

Цікава сценографія І. Несміянова спочатку нагадує піраміду у внутрішньому дворику Лувра. Потім рівнобічний трикутник, заповнений пляшками і балонами з водою, що застиг у повітрі над сценою, ніби люстра Сваровскі, загрожує зливою біжутерії, а не справжніх коштовностей. Власне, за збереження цієї обманки (уявна чистота отруєної води) бореться більшість — тупа, зомбована чи введена в оману.

Цілком доречно процитувати великого сценографа Данила Лідера, 100-річчя якого зараз привертає увагу до його розуміння цієї професії:

«Сценографія — це особистісна, дійова розвідка в навколишні проблеми буття, це вживання в проблемні категорії буття на рівні космосу і побуту одночасно».

Спектакль «Ворог народу» усіма своїми складовими налагоджує на прості й величні усвідомлення самих себе в тому, що прожите нами самими і тими хто жив до нас.

«Усвідомлення усе оновлює. Воно надає звичним діям смак незвіданого. Воно сильніше пам’яті».

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ, народний артист України

14/06/2017
Газета ”День” №101, (2017)